Видео дня
Блог | Когда все пофиг. Кампания по массовой вакцинации не провалена – ее просто не было
Начну с новости, которая пришла из такого себе государства, которое называется Тонга. Это один из последних бастионов нынешней пандемии – в стране со стотысячным населением, расположенной на островах в Тихом океане, до недавнего времени не было зафиксировано ни одного случая коронавирусной болезни. Но на днях здесь обнаружили инфицированного человека, прибывшего авиарейсом из Новой Зеландии.
Теперь – о самом интересном. К моменту прибытия первого больного, у Тонга была привита уже треть населения. А после объявления об опасности, сделанного премьер-министром, тысячи людей направились в пункты вакцинации.
Нам очень далеко до Тонга. На пике уже третьей, самой убийственной пандемической волны, по состоянию на 2.11.21 г., в Украине привито лишь около 19 процентов населения.
В сутки при этом умирает 600-700 человек.
Далее текст на языке оригинала.
Важко описати гамму почуттів, які охоплюють будь-яку мислячу людину при спробі зрозуміти моделі поведінки керівництва держави у цій ситуації.
Нинішній українській владі, звичайно, не пофартило отримати важелі управління у період, який можна сміливо назвати найтрагічнішим у новітній історії. Таких викликів ані сучасна медицина і наука, ані сучасні "еліти" не переживали.
Але чи може бути ця недосвідченість виправданням рекордної смертності в Україні підчас нинішньої хвилі захворюваності? Другого місця в Європі за рівнем добової летальності? Проваленої вакцинації, дефіциту кисню в лікарнях?
Здається, навіть повні неофіти після попередніх атак "Корони" мали б здобути досвід і зрозуміти кілька елементарних речей.
Що вакцинації сьогодні немає альтернативи, тому треба закуповувати вакцину і шукати шляхи порозуміння із антивакцинально налаштованою частиною населення. Що треба удосконалювати протоколи лікування з урахуванням напрацьованого клінічного досвіду. Що треба завантажити заводи, які виробляють медичний кисень, створити запаси, забезпечити безперервне виробництво…
Ці кроки вдаються елементарними навіть людям, далеким від медицини або державного управління. Але і ця організаційна банальщина, виявилась недосяжною для людей, що приймають державні рішення!
Найцікавіше питання – чому нинішні можновладці, які пишаються власною креативністю, сучасністю і начебто розумністю, не впорались з такими простими завданнями? Аби не витрачати час на психологічні дослідження, одразу перейду до діагнозу: вони не ідіоти і не розумово відсталі. Просто їм пофіг. Портрет сучасної управлінської "еліти" у контексті пандемії має вагомий стрижень, що об’єднує її з колишніми "елітами" - в будь-якій ризикованій ситуації вони тримають інтереси держави і її людей на периферії власної свідомості. Власна вигода – як матеріальна, так і політична, при цьому має первинну роль. Така конструкція внутрішніх пріоритетів може працювати у більш-менш спокійних умовах, але коли настають часи справжніх випробувань, це "елітарне" мислення призводить до жертв. Що ми нині і спостерігаємо.
Візьмемо вакцинацію.
На відміну від розвинутих (і навіть не дуже розвинутих, згадаємо хоч Тонга) країн, Україна практично не закуповує вакцини у виробників, отримуючи їх здебільшого через гуманітарні програми. Тому вакцини протягом року надходили поступово. І можливість масової вакцинації у критично важливі терміни (до осінньої хвили коронавірусу) була втрачена вже тоді, коли замість централізованих закупівель держава прийняла тактику простягнутої руки.
У той же час нам співали заспокійливі мантри про те, що вакцина є і її вистачить на всіх бажаючих. І це було правдою: слово "бажаючих" тут ключове. Бо таких було дуже мало.
Усе логічно. Коли у вас обмаль вакцини, ви не налаштовані активно стимулювати населення до вакцинації, аби не створювати дефіциту і уникати критики. Ви навіть філософськи будете дивитись на "антивакцинаторські" настрої.
Отже, кампанія з вакцинації не була провалена – її насправді просто свідомо не вели. На цьому фоні постулати антивакцинаторів отримували все більше розповсюдження. І це дуже зручно людям, які відповідають за державні рішення в цій галузі.
У той же час практика свідчить, що стимулювати вакцинацію цілком можливо. Такий досвід нещодавно описав один відомий український бізнесмен. Він провів на своєму підприємстві опитування і вияснив, що вакцинуватись мають намір лише близько 30-ти відсотків співробітників, решта войовничо заявили про свою свідому відмову від "чіпування". Після того, як кожному вакцинованому було виплачено 1000 грн. премії і підвищено на 10% зарплатню, картина, як ви вже здогадались, кардинально змінилась. "Сумлінні антивакцинатори" зажадали щеплень.
Так, важко не погодитись з тим, що ми, українці, сприймаємо матеріальний стимул з великою готовністю до будь-яких поступок… І цю ментальну рису можна було врахувати. Що заважає державі, скажімо, оголосити про якусь невеличку знижку по комунальних платежах для квартир із повністю вакцинованими мешканцями? Погодьтесь – за місяць Україна може вийти в лідери по вакцинації…
Можна сприймати це як жарт, а можна як прагматичне бачення. В Європейських країнах і США практика виплат і компенсацій через пандемічні обмеження працює як для бізнесу, так і для громадян. І чомусь до вакцинації там ставляться по-іншому! Та що там ЄС або Америка - відомо, що у минулорічному опалювальному сезоні уряд Грузії чотири місяці оплачував населенню комунальні рахунки за електроенергію і газ, розуміючи яких втрат зазнала велика кількість людей через карантинні обмеження.
І тут знов питання – чому "креативно-розумна" українська влада усе робить з точністю до навпаки, підвищуючи тарифний тиск? Чому на фоні Світу пандемічна картина в Україні просто виблискує аморальністю і цинізмом держави, яка закатує в асфальт десятки мільярдів "Великого будівництва" і не знаходить ані гривні на стимуляцію щеплень або стримування росту тарифів у період пандемії?
Між іншим, у відповіді на це питання криється причина семи сотень щоденних смертей.
Хоча вакцинація "дрібними кроками" не є єдиною причиною нинішньої катастрофи. Адже ми маємо велику медичну проблему, для вирішення якої чиновники мають слухати науковців і медиків. Але тут ми бачимо дивний "конфлікт інтересів" - ситуацію, за якої в ім’я власного спокою і остраху відповідальності, чиновництво воліє тримати вчених і лікарів подалі від процесу прийняття рішень.
Є свіжий приклад – через півтора роки після початку пандемії, міністерство охорони здоров’я нарешті озвучило намір ввести в протоколи лікування противірусну терапію для початкових стадій захворювання. Нагадую – до цього часу людина з першими симптомами інфікування була позбавлена противірусної терапії узагалі! Між тим загальновідомо, що перехід хвороби у тяжкі форми із ускладненнями у вигляді пневмонії і решти "сюрпризів" відбувається через зростання вірусного навантаження. Якщо його не стримувати із перших днів хвороби – доля більшості хворих вирішується вже в реанімаціях.
І в нашому офіційному протоколі лікування така терапія весь цей час була "білою плямою!". Тому, що у загадкових "протоколах ВООЗ" начебто про такі речі нічого не написано. А про те, що в кожній країні є свої напрацьовані клінічні практики, що базуються на наявних противірусних препаратах, ми не знали?
І от, нарешті – заявлено, що на догоспітальному етапі, тобто у початкових стадіях хвороби, передбачатимуть противірусну терапію. В тому числі Ремдесивір, блокатор РНК-полімерази, який досі чомусь вписаний за порадою ВООЗ у лікування середньо-важких стадій (що узагалі є доволі спірною практикою, адже противірусний препарат є ефективним саме на початку хвороби, далі, якщо вірусне навантаження вийшло на максимум, така терапія навіть небезпечна, адже створює додаткове навантаження на організм).
Цікаво, як цей благий намір буде реалізовуватись на практиці, з урахуванням захмарної ціни Ремдесивіру? Сімейні лікарі будуть видавати щойно захворілим препарат вартістю від 100 доларів за флакон для застосування у домашніх умовах? Дуже хочу побачити цю сюрреалістичну картину…
Хочу нагадати, що коли півтора роки тому Академія медичних наук України виступила із ініціативою ввести до протоколу препарати з діючою речовиною протефлазід, - "затюкали" і Академію, і препарати, і виробника… І тепер, як кажуть "нєвдобно вийшло", бо протефлазід – також є інгібітором РНК-полімерази, про що давно і достеменно відомо!
Ми постійно втрачаємо час. "Дрібними кроками" вакцинації, чиновничим страхом відповідальності, запізнілими "прозріннями" щодо протоколів лікування…
Бо просто пофіг.
…Нещодавно мав розмову з людиною, яка повернулась із США. Де, подорожуючи, вона три рази здавала ПЛР-тест. Знаєте, як це відбувається там? Ви записуєтесь через мобільний додаток до найближчої аптеки і прямуєте до неї. Ви не виходите з машини – до вас виходить співробітник і бере тест. Потім отримуєте результат на смартфон. Це – БЕЗПЛАТНО.
А от коли ви повертаєтесь – вас приймає до своїх ніжних обойм Батьківщина. У всій красі. ПЛР, зроблений вчора у Штатах, вам радять запхнути до дупи і примушують робити новий тест. 950 гривень за ПЛР, який треба чекати три дні, сидячи вдома, або за 1000 грн. – швидкий тест, з яким відпустять на усі чотири сторони.
Копийчаний експрес-тест, достовірність якого під великим питанням, то є добре, а ПЦР, зроблений в американській лабораторії – то не кошерно.
Просто хтось збирає таким чином по тисячі гривень з пасажира і ця афера відбувається у державному міжнародному аеропорті, тобто під наглядом і за участі держави.
Це цілком нормально для сучасної України. Адже їй – пофіг.
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...